Виплакую очі вже другу ніч підряд, а новини створюють ще більш гнітюче тло, і відчуваю, що я виснажений.

Тому хай тут буде хоч ця весняна білочка з Дермані. Білочка з одного з найтепліших днів, які пам'ятаю.

Винничуку слід писати свої романи й не вилазити на публіку зі своїми непопулярними думками. Не йде йому роля голосу суспільної совісті. Та й суспільство розучилося проводити межу між автором і текстом. Хоча межа ця завжди існувала й існуватиме завжди. Більше того, ніякої залежності між "хороший текст" і "хороша людина" не існує. Тому якщо закенселити всіх "нехороших" авторів, то боюся, що читати особливо й не буде чого.

Отож, скажу дещо і я щодо вчорашнього (від 26 лютого) допису Юрія Винничука на Збручі.

Дисклеймер: якщо тема харасменту тригерить вас так, що очі наливаються кров'ю і такі речі, як чужа точка зору, іронія чи сарказм перестають для вас існувати, то не читайте, будь ласка. Зрештою, кенселінг мене нічим світу не допоможе й ніким помічений не буде, бо я ніхто і звуть мене ніяк.

Прочитав я шкіц Винничука і почитав коментарі. Й перше, що кинулося в очі - це цілковита невідповідність між рівнем "огидності" тексту й агресії коментаторів. Не побачив я у Винничука ностальгії за часами, коли було безкарно приставати до дівчат, і його іронічні примітки прекрасно це ілюструють. Весь текст - це неприхована іронія й радше висміювання тих, кому тільки й хочеться когось закенселити (от саме тут ностальгію в нього я відчув - за часами, коли цього не було), а ще тих, у кого стається психологічна травма від "погладжування руки" чи слів, що "треба вагітніти" - і на цьому місці читачів Винничука порвало. Але що ж тут не так? Камон, якщо отримати розрив сраки від погладжування руки, то як пережити весь той пиздець, який щодня - буквально, сука, щодня - відбувається в житті. І я не про війну, точніше далеко не тільки про війну.

1. Честь і хвала журналістці Катерині Родак за те, що нарешті розповіла про старого збоченця Йосипа Лося, який гладив її по руці. І десятиліття не пройшло. Ой, пройшло. І за той час, поки вона мовчала, один Бог знає, скількох дівчат ще гладив Лось. Тільки Бог знає, бо Лось у свої літа (діду 87 років) навряд чи має таку хорошу пам'ять. А якби вліпила ляпаса і розповіла відразу на загал (вона в журналістиці з 2015-го), то допомогла б усім тим дівчатам, яких він домагався після неї. А якби ще якась студентка зробила це раніше, то і Катерину Родак ніхто би по руці не гладив. Прикриватися тим, що 19-річна студентка "боялася" санкцій від професора університету, адже він мав "владу" - це грьобане лицемірство. Тим більше з боку журналістки, якій буквально і треба робити те, що доносити незручну правду до суспільства. Це був приблизно 2017-ий рік, а не дрімучі часи тотального патріархату. Я їх чудово пам'ятаю, бо тоді якраз закінчував аспірантуру в одному з найбільш лицемірних, консервативних і "традиційних" університетів, де субординація сприймалася на рівні Закону Божого - Острозькій Академії. Там теж був харасмент і за опір нікого, окрім викладачів, не виганяли. Чорт, я ще в 2010-му собі на аватар у фейсбуці ставив Гітлера, за що мене пізнього вечора викликали з дому до декана (за доносом викладача Сергія Рудька). І навіть за це мені ніхто нічого не зробив. При тому, що проректором в ОА раніше взагалі був цілком намаханий і хворий на голову священик. Якось він мені погрожував за те, що в університетському парку в мене на колінах сиділа дівчина. І що? Мене не вигнали. І не тому, що я хлопець. А тому, що боятися власті вишестоящєй - це абсурд і потурання.

2. Винничук пише: "А скільки юних поетес стартануло з ліжок і кабінетів членів Спілки письменників! Їх сотні. Був такий жарт: «Коротич – це драч молодих поетес». І жодна не запротестувала, не обурилася. Жодна не написала спогадів про свій «шлях» в літературу." - і він цілковито правий, подобається це вам чи ні. Поясню.